CULTURAL
CAPITAL
INTROSPECTION

Тайлер Коберн. Ергономічне майбутнє.

VOTIZDAT

14.11.2020

Ілюстрація до книги Амбруаза Паре “Про дива та чудовиська” (1573).

Великий ланцюг

Спочатку була модель, точніше – дерево. Часом воно росло вгору, від кореня до вершечка; іноді гілки видовжувалися з кожним наступним поколінням, немов шия у жирафа; іноді на ньому проростало листя стількох різновидів, скільки дзьобів буває у зябликів; іноді дерево зрізалося і на його пні проступали хитро сплетені вени, про які кажуть, що вони – це  ми. А іноді йому дозволяли рости найдивовижнішим чином, і гілки вростали в інші частини дерева, вибудовуючи вас, мене та кожного з відомих нам еукаріотів.

Іноді дерево – це не дерево, а ланцюг, що колись звисав від раю аж до пекла. Про це добре знали наші предки, адже саме він утримував їх в абсолютній гармонії. Все було пов’язано ланцюгом, навіть потворні камені, підступні змії та воші. Ніщо у творінні не було помилкою, бо всьому було місце.

Біда прийшла разом з людиною, цією чутливою ланкою між небом і землею. Це була істота, чий розум та воля відрізняли її від тварин-побратимів, але при цьому – істота значно менш досконала, ніж найнижчий із ангелів [1].  Бог не міг помилитися, проектуючи ланцюг. Напевно, всьому було своє місце. Звісно, міркували собі вчені Просвітництва, що їх колеги доби Єлизавети неправильно уявляли ланцюг – лишаючи прогалини між людьми та янголами, щоб заповнювати їх істотами із невідомих нам світів, з інших планет: надлюдськими, але нижчими за янголів.

На відміну від іншопланетян нашої доби, прибульці доби Просвітництва не були чимось незвичним для людства. Вони ідеально пасували до його логіки.

Ілюстрація «Великий ланцюг буття» з книги Дідакуса Валадеса Rhetorica Christiana (1579).

Шара

Кілька років тому група “віруючих у прибульців” звернулася до Шари Бейлі, антрополога Нью-Йоркського університету, яка спеціалізується на щелепній морфології ранніх людей. Стверджували, що знайшли стародавню щелепу, і були майже впевнені, що вона належала комусь позаземному …

Шара згодилася поговорити з телевізійним репортером, який висвітлював цю історію. Вона сказала щось на кшталт: “На мою професійну думку, ця щелепа є підробкою. На Землі немає нічого, що могло б так виглядати”. І що ж, перше речення Шари було вирізано з цього сегменту, тож вона назавжди запам’яталася “віруючій” спільноті як вчена, що сказала у телеефірі: “На Землі немає нічого, що могло б так виглядати”.

Шара розповіла мені цю історію досить давно, коли я відвідав її кабінет. Я почав розмову із нею, бо хотів, щоб вона уявила сценарій: у точці між сьогоденням і гірким кінцем Всесвіту, коли наші тіла переживуть таку кількість еволюційних змін, що біологічні, онтологічні та правові критерії “людськості” перестануть діяти – тобто коли ми пройдемо через нове видоутворення.

На думку Шари, єдина можливість кардинальних змін, окрім генної інженерії,  полягає в тому, що людство буде поділено на групи, ізольовані географічно, культурно чи за ідеологією. За обмеженого поширення кожна група буде потерпати від низької генетичної варіації, що означатиме, що протягом кількох поколінь почнуть проявлятися рецесивні ознаки.

Це явище часто називають “ефектом засновника” – засновники певної спільноти мають величезний вплив на її генофонд.

Є кілька відомих прикладів “ефекту засновника”:

Аміші, які страждають на синдром Елліса-ван Кревельда. Він руйнує кісткову систему, спричиняючи карликовість і розщеплення піднебіння, зайві пальці рук і ніг.

У Домініканській Республіці є відома громада, де більшість дітей народжуються дівчатками. Приблизно у віці дванадцяти років у деяких розвиваються пеніси і вони стають хлопчиками – у біологічному та культурному сенсі.

Блакитні Фугати – сім’я, яка мешкає в штаті Кентуккі з 1820-х років, неподалік міст Хазард та Траблсам Крік. Засновниками Фугатів були Мартін та Елізабет, які мали рідкісне генетичне захворювання. Їх кров утворювала надлишок гемоглобіну, що ускладнювало вивільнення кисню у тілі, через що їхня шкіра ставала синьою. Оскільки Мартін та Елізабет жили в географічній ізоляції, це відхилення поширювався між поколіннями … Так народився людський еквівалент клану Смурфів.

Один із Блакитних Фугатів колись показав репортеру своє генеалогічне дерево. “Примітно, зауважив він, що я споріднений із собою”.

Композитні портрети злочинців Гальтона. Ілюстрація XXVII у Пірсон, Карл, Життя, листи та праці Френсіса Гальтона, том. 2, 1924 рік.

Дитя

Іноді дерево – це не дерево, а ланцюг. А іноді ланцюг – це діаграма, його ланки стискаються у крихітні статистичні точки, де кожному з людей є місце: і жебраку, дурню, і глухонімому.

Камінь, воша та змія можуть розташовуватись на картах іншого поля; для соціологів-статистиків дев’ятнадцятого століття, таких як Адольф Кетле, ланцюг – це людський ланцюг, а виток – це людський виток, що не простягається від неба до землі, а огинає гаусову криву, із «середньостатистичною людині» у центрі.

Хто така ця “середньостатистична людина”? Якої вона статури, якого зросту? Яке воно, життя у п’ятдесятому процентилі? “Емпірична вигадка” – це, звичайно, дивне словосполучення, але саме нею і є ця людина. Щоразу, коли Кетле додавав дані до своїх таблиць, ця “середня людина” ставала розпливчастою, менш реалістичною.

Були й інші проблеми з моделлю Кетле, особливо у представників євгенічного руху, що тільки зароджувався. З одного боку, гаусова крива зробила “пересічну людину” нормою. Таким чином, спектр відхилень вміщував коротунів та високих, дурнів та розумників, коричневих і білих. Щоб виправити це, євгенік Френсіс Гальтон запропонував говорити про норму не як певну статистичну “реальність”, а як прагнення, надію, бажання соціального поліпшення, селективного розведення – заради настання царства вищих, розумніших і біліших …

“Середня людина” була однією з найбільших примар XIX століття; композитні портрети Гальтона – найвідоміший приклад цьому. На цих зображеннях демонструється інша “емпірична фантастика”: три, п’ять, іноді дев’ять портретів злочинців поєднуються, щоб виявити загальні риси обличчя, виявити фундаментальну подобу “злочинного типу”.

Цифрові технології посилюють цю техніку – піксель за пікселем, шар за шаром, але, на жаль, композитна фотографія залишається в минулому: ще одна надгробна плита на кладовищі псевдонауки. Норма тепер живе не на поверхні зображень, а глибоко у центрі самості.

Проект геному людини, за словами Девіда Серліна, також є композицією: емпіричною фікцією, яка виводить норми на основі геному, котрий постійно змінюється. Донна Гаравей назвала це “стандартною довідковою роботою”, яка має на меті приборкати непокірне видове різноманіття силою вичерпного коду.

Секвенсуючи наші гени, ми йдемо слідами Адольфа Кетле. Ми додаємо дані до портрету “пересічної людини”. Ми спостерігаємо масштаби відхилень. Але щоб створити ідеальну людину, ми маємо рухатись у напрямку, що вказав Френсіс Гальтон. Гальтону довелося переробити гаусову криву Кетле, щоб виправдати євгенічні практики. У свою чергу, генетика не повинна просто знімати мірку з нашого геному. Щоб створити ідеальну людину – інкубувати дизайнерське немовля – вона має позбавити наш геном помилок, усіх до останньої.

Діаграма з книги “Людський масштаб 1/2/3” (1974) Нільса Діффрієна та Елвіна Р. Тіллі.

Дрейфус

За останні три роки я звернувся до багатьох людей, окрім Шари, і поставив те ж запитання: чи можливо, що у проміжку між сьогоденням і кінцем усього наші тіла зазнають таких еволюційних змін, що біологічні, онтологічні та правові критерії людини втратять чинність – коли людина, якою ми її знаємо, фрагментується або навіть перестане існувати?

Мені було цікаво, як відповість на це запитання дизайнер, тому я зателефонував Джонатану Оліваресу, який у 2011 році написав книгу “Таксономія офісних стільців”. Джонатан зауважив, що еволюційні зміни не можна передбачити у вакуумі. Нам потрібно враховувати географічні, культурні та ідеологічні особливості спільноти, як і казала Шара. Потрібно досліджувати ширше середовище. Також треба звертати увагу на дизайн –  особливо на ергономіку. Це поля, які можуть відповідати практичним потребам людини. Більше того, вони можуть диктувати і змінювати ці потреби.

Ергономіка – молода дисципліна, дитина доби тейлоризму, коли її головним завданням було підвищення ефективності робочого тіла: мінімізувати зайві рухи, слідкувати тренованим оком за виробничими процесами, прискорювати шлях товарів до ринку. Ми знаємо ергономіку в її сучасному розумінні завдяки книзі Генрі Дрейфуса “Дизайн для людей”, що вийшла 1955 року. Ергономіка Дрейфуса була зосереджена на підвищенні комфорту людського тіла на робочому місці та за його межами. Чим комфортніше працівник почуватиметься за своїм верстатом, тим продуктивнішим він буде.

Дрейфус був цікавою персоною. На початку своєї кар’єри він розробляв театральні декорації в Нью-Йорку, а у 1939 році отримав замовлення від Всесвітньої виставки на створення Democracity: діорами, що показувала демократію у масштабі міста майбутнього. Це було Грінфілд-Сіті  par excellence, де кожен житель міг насолоджуватися помешканням із садом, буколічним краєвидом, ландшафтами обабіч магістралі на шляху до своєї роботи в центрі міста і на шляху назад. Democracity  мала амбіції зобразити світ за сто років потому, хоча передмістя виникли набагато раніше.

За шістнадцять років між Democracity  та “Дизайном для людей” Дрейфус звузив масштаб свого розгляду – від Грінфілд-Сіті  до інтимного життя його користувачів, від утопічного театру до тонкощів ергономіки. Дійовими особами “Дизайну для людей” є Джо та Джозефін: американські гендерні взірці середини століття. Джо можна побачити за роботою над лінотипом, Джозефін – за прасувальним столом або біля розподільного щита телефоністки.

Ергономіка не обмежувалась такими шаблонами, як Джо та Джозефін. Книги тієї доби пропонують дизайни для людей похилого віку та інвалідів, для дітей та людей з ожирінням, для стандартних американських чоловічих тіл чорного, білого та японського походження та для стандартних американських жіночих тіл тих же різновидів. Ці діаграми виглядають складнішими за таблиці Адольфа Кетле, але мають з ними багато спільного. Норма стає деталізованою, проте “середня людина” зберігається. Зовнішній вигляд трансформується. Тенденція до типологізації залишається незмінною.

Діаграма з книги “Людський масштаб 1/2/3” (1974) Нільса Діффрієна та Елвіна Р. Тіллі.

Черч

Я розпитав Шару та Джонатана. І все ж залишалася проблема: чи можливо, що в якийсь момент між “зараз” та “небуттям” наші тіла зазнають еволюційних змін такої сили, що біологічні, онтологічні та правові критерії людськості будуть скасовані – що ядро антропоцентричного егоїзму зруйнується без надії на відновлення?

Я звернувся зі своїм запитанням до Сета Шипмана, співробітника лабораторії генетика Джорджа Черча. Ми з Сетом поговорили про симпозіум “Генетика та суспільство”, 2014 року, на якому Черч доповів, що йому вдалося визначити гени, які слід модифікувати, щоб людське тіло могло вижити у “позаземному середовищі”: модифікації, що можуть гарантувати нам надміцні кістки, пружні м’язи і знизити ризик раку.

Історичного попередника людини Черча можна знайти у дослідницькій пропозиції NASA 1960 року, яка представляє людину, ідеально пристосовану до космосу, здатну жити у “космосі  qua natura ”. На думку авторів, вона могла дихати без легенів, виходити у відкритий космос без скафандру.

Для цього потрібні були екзогенні пристрої: паливні комірки для заміни легенів, трубочки для внутрішньовенного введення, які спрощують живлення. Насоси вводяться під шкіру, щоб доставляти лікувальні речовини, котрі компенсують шкідливі наслідки радіації. Якщо ці механізми функціонуватимуть ефективно, вони будуть інтегрованими у свого користувача і працюватимуть “несвідомо”.

Якщо б вони не виконували свої функції ефективно, то це через людину. У таких випадках вливання ліків могло б ініціюватися віддалено – із Х’юстона або іншим членом екіпажу. Майже для кожної мислимої проблеми ліки були очевидним рішенням. Зразковий астронавт NASA був людиною, звільненою від біологічних рамок і обмеженою лише недосконалими пристроями. Людиною, насиченою допінгами, що полегшують біль від цих недосконалостей,  зменшують тривогу від вторгнення майбутнього. Щоб описати цю нову людину, автори винайшли термін: «кіборг».

Образ «дизайнерської дитини», що стоїть. Див.: https://i.pinimg.com/originals/e1/5c/4c/e15c4c58ee34cd9699af9c4067759492.jpg

Химера

Іноді дерево – це не дерево, а ланцюг. А іноді ланцюг – це діаграма, настільки давня, що жовтіє і рветься: цілі клапті відсутні. Створити ідеальну модель нам не під силу, і ми стикаємось із  дивацтвами, конфузами та химерними чудовиськами.

У химер зі старих переказів були голови левів, тулуби кіз та змії замість хвостів. Іноді вони мали кігті драконів, іноді розкішні гриви, і завжди вогнедишні пащі, – загроза кожному, хто опиниться поруч.

Химери все ще серед нас, навіть якщо ми не можемо відрізнити їх від решти. Вони навіть можуть жити у людській подобі, не підозрюючи про свої жахливі дари.

 Взяти хоча б Лідію Ферчайлд. Силою випадку два яйця зрослися в утробі її матері перед заплідненням, через що Ферчайлд народилася із сорока шістьма хромосомами та двома ДНК-підписами. Ферчайлд була кількома людьми водночас, навіть не усвідомлюючи цього.

Цей факт виявили на початку 2000-х. Ферчайлд звернулася за державною допомогою, яка вимагала ДНК-тестів від неї та її дітей. Результати показали, що Ферчайлд не була матір’ю своїх дітей, і держава запідозрила якесь шахрайство із соціальним забезпеченням. Дитині, яку Ферчайлд щойно народила, було проведено додатковий тест ДНК – знову з тими ж результатами. І ось, наука дійшла дивного, але правильного висновку: Ферчайлд була одночасно і матір’ю, і тіткою своїх дітей.

Справа Ферчайлд виявляє ширшу тенденцію, за якої особисті свідчення не мають ваги порівняно з доказами генетики. Генетичні докази, на думку Аарона Т. Нортона та Оззі Зенера, є по суті “технологічною сповіддю” усіх подібних до Ферчайлд, що відбувається “через привілейовану об’єктивацію біологічних властивостей”.

Хоча генетика, як правило, має привілей цієї уявної об’єктивності, існують деякі важливі винятки. Останніми роками спостерігаються випадки, коли батьків-трансгендерів, генетично споріднених зі своїми дітьми, позбавляють батьківських прав через невідповідність їх початковій статі.

Це свідчить, що, не будучи об’єктивною силою сучасної юриспруденції, генетика вибірково користується привілеєм об’єктивності – коли допомагає підтримувати соціальні норми, утверджувати традиціоналістське мислення щодо ідентичності та батьківства.

 Іноді ми судимо про книгу за її змістом, однак зазвичай просто кидаємо погляд на обкладинку.

Зображення з книги Роберта Фладда Utriusque cosmi maioris scilicet et minoris metaphysica, physica atqve technica historia (1617).

Великий ланцюг

Великий ланцюг винайшли не єлизаветинці, а греки: спочатку він навіть не був ланцюгом, а просто результатом параної, не свідчив ні про що, окрім божевілля Зевса. Він бере свій початок у Троянській війні, коли боги намагалися поставити на одну зі сторін, бути чимось більшим, ніж просто спостерігачами славетних битв. Зевс у відповідь на це застеріг: богів, що втручатимуться у війну, спіткає доля гірша за вигнання. Будь-які спроби підважити його авторитет були рівнозначні безумству. Він був надто могутнім, щоб поступитися хоча би на йоту.

Скажімо, боги вигадали б прив’язати ланцюг до небес, щоб його скинути. Тоді Зевс просто вхопив би його, підтягнув, і богів-повстанців з їх земними прислужниками, увесь тілесний світ, закинув у космос, де настав би їх передчасний кінець. Одним порухом пальця Зевс міг приборкати ланцюг: зробити з нього зброю, дрібницю на пам’ять, прикрасу для вершини Олімпу.

Зевс ніколи не здійснив своїх погроз, але меч продовжував висіти. З кожною добою він все більше був схожий на ланцюг. Цей об’єкт приглянувся природному світу. Істоти почали повзати по ньому і знаходити притулок у його ланках. Деяким видам були до вподоби висота та еліптичне життя.

Відтоді боги приходять і йдуть, а ланцюг усе висить. Він обростає деревами, але якщо придивитися, то можна побачити: річ зношена, більше іржі, ніж металу; монумент усьому, про що ми забули, – старикам епістемологій, прибульцям Просвітництва.

Колись майбутнє зможе відновити цей ланцюг:

Щоб потворний камінь, кіборг, глухонімий і телепат зійшлися на довгі переговори.

Щоб дизайнерське немовля мало дрібничку, котра нагадувала б йому про світ до людської досконалості.

Щоб механічні володарі обплутали останні рештки земного життя, натягуючи ланцюги на шиї людей, як шибеників.

Щоб засновники космічних колоній здійнялись до зірок – і розпорошили свій генетичний фонд цією галактикою та наступною.

Щоб громадяни мали повчальну оповідь про те, що стається, якщо жити емпіричними вигадками, складеними з моделей, норм та діаграм.

Чим би не став ланцюг для прийдешніх поколінь, він продовжуватиме висіти.

***

Тайлер Коберн – художник і письменник із Нью-Йорка. Цей текст є частиною більш масштабного проекту, що включає меблі, розроблені Bureau V, та веб-сайт із історіями, розробленими разом з Люком Гулдом та Афонсо Мартінсом

http://tylercoburn.com/ergonomic.html; http://ergonomicfutures.com/

Оригінал опубліковано у журналі e-flux. #98, 2019. Доступ: https://www.e-flux.com/journal/98/255178/ergonomic-futures/

1. Детальніше про людину (та багато інших речей, про які йдеться в цій статті) див.:

Aaron T. Norton and Ozzie Zehner, “Which Half Is Mommy? Tetragametic Chimerism and Trans-Subjectivity,” Women’s Studies Quarterly vol. 36 (2008), 106-125;

Allan Sekula, “The Body and the Archive,” October vol. 29 (1986), 3-64;

A.R. Templeton, “The theory of speciation via the founder principle,” Genetics 94 (1980), 1011-1038;

Cathy Trost, “The Blue People of Troublesome Creek,” Science 82 (November 1982);

David Gelertner, 1939: The Lost World of the Fair (Free Press, 1995);

David Serlin, “The Other Arms Race,” in The Disability Studies Reader: Second Edition, ed. Lennard J. Davis, (Routledge, 2006), 67-75;

Donna J. Haraway, Simians, Cyborgs, and Women: The Reinvention of Nature (Routledge, 1991);

Erica Fudge, “How a Man Differs from a Dog,” History Today (June 2003), 38-44;

Eustace M. Tillyard, The Elizabethan World Picture (Vintage, 1959);

Francis Galton, “Generic Images,” in Proceedings of the Royal Institution, vol. 9, 1879;

Gabriel Egan, “Gaia and the Great Chain of Being,” 2011,  Доступ: http://gabrielegan.com/publications/Egan2011a.htm.

Genetic Engineering and Society Center, “George Church on the Future of Human Genomics and Synthetic Biology,” YouTube, 28:24, September 19, 2014, Доступ: https://www.youtube.com/watch?v=0E0a5ZaE6Gk

Henry Dreyfuss, Designing for People (Simon and Schuster, 1955); Kenneth Chang, “Beings Not Made for Space,” The New York Times, January 27, 2014;

Lauren F. Friedman, “The Stranger-Than-Fiction Story Of A Woman Who Was Her Own Twin,” Business Insider, February 2, 2014, Доступ: http://www.businessinsider.com/lydia-fairchild-is-her-own-twin-2014-2  

Lennard J. Davis, “The End of Identity Politics and the Beginning of Dismodernism: On Disability as an Unstable Category,” in The Disability Studies Reader: Second Edition, ed. Lennard J. Davis, 231-242 (Routledge, 2006);

Manfred E. Clynes and Nathan S. Kline, “Cyborgs and Space,” Astronautics (September, 1960), 26-27, 74-76;

Neal Stephenson, Seveneves (William Morrow, 2015); National Space Biomedical Research Institute, “The Body in Space,” Доступ: http://nsbri.org/the-body-in-space/  

Sarah Knapton, “The astonishing village where little girls turn into boys aged 12,” The Telegraph, September 20, 2015, Доступ: https://www.telegraph.co.uk/science/2016/03/12/the-astonishing-village-where-little-girls-turn-into-boys-aged-1/

W.B. Provine, “Ernst Mayr: Genetics and speciation,” Genetics 167 (2004), 1041-1046.

Переклад Ларіон Лозовий