PAPER MONUMENT. “Мені подобається ваша робота…”
12.09.2020
Передмова
Paper Monument – це неприбуткове видання, що презентує себе як альтернатива традиційним способам писання про мистецтво – як журналістському, так і академічному. Один нью-йоркський критик порівняв їх книги із розмовою з другом біля входу в галерею, на хмільному відкритті. Від себе додамо – дуже освіченим другом, що вміє чудово артикулювати думки напідпитку. Це, а також демократичні ціни на книжки (не дорожче пари чашок кави у великих містах США) сприяли їх майже культовому статусу серед місцевої публіки.
Книги Paper Monument виникають у незвичний спосіб – замість типових для цієї сфери тематичних компіляцій, редакція створює опитувальники, довідники та практичні посібники за участі художньої спільноти. Це, разом із заохоченням нетипового способу письма – грайливого, уривчастого, сповненого жартів, яке ніколи не пройшло б до мейнстрімної преси – означає, що голоси художників тут звучать частіше й виразніше, ніж зазвичай. І нехай ця операція не є самоцінною (художники навряд чи страждають від браку каналів комунікації), саме вони виявляються більш готовими говорити про дійсний стан справ, порівняно з іншими кастами мистецького світу. Викриваючи блюзнірство системи та власну роль у підтримці її конвенцій.
Душко Петровіч, один зі співзасновників видавництва, проголошує у своєму тексті-маніфесті під назвою Прагматичний авангард: кар’єризм – один з найбільших «-измів», художніх рухів останнього століття. Дійсно, легко помітити контраст між постійним розширенням арсеналу індивідуальних стратегій та засобів сучасного мистецтва і тим, як успіх у цій сфері зводиться до єдиної траєкторії кар’єрної професіоналізації. Остання передбачає стандартний набір позицій, жестів та зусиль, спрямованих на підтримку циклів медійної уваги до власного образу.
Так починає проглядатись одне з головних протиріч художньої свідомості, замкненої між мілиною галерейного етикету та «світотворчими» амбіціями, успадкованими від авангарду.
Саме цій проблематиці присвячено один з випусків Paper Monument «Мені подобається ваша робота»: мистецтво та етикет. З двома текстами цієї публікації («Тероризм ввічливості» та «Як художники мають вдягатися») ми пропонуємо ознайомитись нижче. Редакція Votizdat висловлює подяку видавництву та авторам текстів за дозвіл на публікацію.
Тероризм ввічливості
Енджі Кіфер
Нещодавно, біля входу до однієї галереї, мене представили незнайомцю, який одразу ж запитав: “Хто Ви у світі мистецтва?” Невдалий початок, подумала я, але прямо і влучно. Колись я уявляла собі книгу з етикету, що містила б точні вказівки з маневрування у будь-якій мислимій соціальній ситуації. І та частина мене, котра любить розмови з незнайомцями, пошкодувала про її відсутність на моєму мобільному телефоні. Здавалося, новий знайомий не відчував, наскільки складне питання він поставив. Я надто добре це розуміла, оскільки саме тоді намагалася написати есе про етикет та світ мистецтва, силуючись знайти точки входу в обидва. Їх непросто визначити, ще незручніше про них говорити.
Моя уявна книга з етикету мусила стати путівником «все-в-одному» для сором’язливої людини, щоб навчити її не шарітись при незграбних зустрічах – потужнішою за всі фантазії Емілі Пост або пані Меннерс (відомі англомовні посібники з поведінки – прим. перекл.). Однак цей задум ніколи не здійснився, адже дійсно всеохопна енциклопедія етикету була б такою ж амбітною й, водночас, неможливою для реалізації, як та мапа у борхесовій книзі «Про строгу науку», – настільки детальною, що вона розростається, аж поки не перевершить відображуване у фізичному масштабі, роблячи саме мапування абсурдним. Діапазон можливих ситуацій та змінних величин у сучасному суспільному житті просто надто великий, щоб намагатися створити його вичерпну картографію. Однак крім того, такий довідник порушував би логіку етикету як системи соціальної диференціації.
Етикет, або ввічливість – це сукупність форм і приписів соціальної поведінки, що розвинулися для підтримки статус-кво в соціальних групах. Правила етикету, що сягають корінням середньовічних трактатів про регулювання функцій організму, були довершені газетними колонками середини ХХ століття, – про поведінку за обіднім столом та при діловій зустрічі. Вони стосуються найдрібніших деталей поводження у сумнівних випадках. Приміром, якщо хочете щось вийняти з рота, використовуйте той самий спосіб, яким їжа туди потрапила. Корисно для оливкової кістки, але як бути із кістками у шафі? Тут будуть застосовуватися неявні правила. І, якщо явне правило може бути занесене до індексу, то правило неявне за визначенням не може. Його також неможливо переглянути та ратифікувати у прозорий спосіб. Як засіб досягнення, підтримки та маркування соціального статусу, система етикету є ефективною лише в тій мірі, в якій вона залишається неявною, а отже недоступною для сторонніх. Вичерпно описати неявні правила етикету (навіть якщо вони були б незмінними) – означає винести за дужки соціальну систему, вираженням якої є ці правила, зробивши чітким, розбірливим, повчальним те, що має засвоюватися через обряди ініціації та діяти через навіювання.
Термін “politesse”, як “етикет”, перекочував без змін в англійську мову з французької. Сартр використовує цей термін у нарисі про життя й діяльність Стефана Малларме, щоб описати повстання поета проти світу: “Він не підриває світ: він виносить його за дужки. Він обирає тероризм ввічливості; у стосунках з речами, з людьми, з собою він завжди тримає непомітну дистанцію”. Винести об’єкт за дужки. Зробити його додатковою думкою. Позбавити центрального положення. Резервуар ввічливості художника, що володіє «чарівною та руйнівною іронією», нейтралізує насильство «настільки повно й відчайдушно, що перетворює саму думку про насильство на спокій». Це «терористська» модель соціального дзюдо.
Вихований і стриманий художник-диверсант, Сартр різко контрастує із новішими й більш звичними тропами: нечемними іконоборцями-дадаїстами, Ситуаціоністським Інтернаціоналом, Флюксусом і панком. Представники цих пізніших рухів, що виникли на фоні технологізованого державного насильства, невідомого Малларме, відкрито ставали на позиції політичного інакодумства. Сьогодні насильницьке тло зберігається, але радикальним устремлінням художників (якщо таке взагалі трапляється) бракує сили попередніх моделей. Натомість світ мистецтва виявляється населеним професіоналами від мистецтва, що будують свої кар’єри за допомогою бюрократичних установ. В результаті, увесь мистецький світ виноситься за дужки ввічливістю, при цьому будучи засвідченим інституційним жаргоном грантових заявок та музейної дидактики. Тим часом, “тероризм ввічливості”, з усім поверхневим спокоєм, стає властивим радше заявам управління юстиції, аніж поетам.
Бюрократія визначається самовідтворюваною структурою нормативних актів – всеохопним набором правил, створенням якого насправді ніхто не керує. Відтак, бюрократичний порядок схильний до дегенерації, що веде до структурного деспотизму та утисків «нічийними» правилами, а отже – до утисків за спільною згодою. Ганна Арендт пише у своєму дослідженні “Про насилля” (подаючи цей фрагмент у дужках): “Якщо, згідно з традиційною політичною думкою, ми визначимо тиранію як врядування, не зобов’язане нести за себе відповідальність, то правління «нікого», вочевидь, виявиться найбільш тиранічним, оскільки не залишилося нікого, хто міг би відповісти за те, що відбувається… ” Професіоналізм у злагодженій бюрократії (тобто підвид етикету, властивий бюрократичному порядку) – це благотворна соціальна навичка, вироблена через колективну імпровізацію, набір стандартів поведінки, що згладжує нестабільність міжособистісних відносин, аби люди могли співпрацювати для ефективного досягнення спільних цілей. Вказівки на те, що хтось є підпорядкованим учасником структурного деспотизму, властиві ідеології професіоналізму, накладають вимогу «бути успішним» (у чому ви взагалі можете бути не зацікавлені, окрім як заради задоволення потягу до кар’єрного будівництва чи набуття матеріальної вигоди). Також вони перетворюють нібито нейтральні терміни (“світ мистецтва”, “академічні кола”) на пейоративні вираження гнітючих обставин, на котрі людина не має сили вплинути.
Як правило, людина підпорядковується стандартам професіоналізму в очікуванні на винагороду у вигляді економічних та соціальних благ. Для художників цей стимул є менш очевидним, оскільки переважна їх більшість насправді не працює за фахом, – вони дрейфують у ринковій системі, заснованій на нестабільності та виснаженні. Проте, попри нестачу матеріальних вигод у цієї професії, митці відчувають соціальний тиск, котрий змушує відповідати вузькому діапазону прийнятних способів самопрезентації – можливо, через те, що розрізнення між їхньою особистою та професійною сферами є нечітким. Ця двозначність відображається у світі мистецтва загалом. Принаймні номінально, участь у мистецькому світі – це не просто питання приналежності до якогось бізнесу, галузі чи навіть спільноти, це питання приналежності до цілого особливого світу. Тоді, знов-таки номінально, ризик виключення виявляється надто високим: прямо визнати, що ти намагаєшся прикрасити стан справ (або, що ще гірше, дотримуєшся правил гри в приналежність) означало б розписатись у не-належності, що рівнозначно втраті усього набутого.
Все більший соціальний тиск, що спонукає потайки змінювати публічний образ свого «я» і тримати під контролем усі стосунки заради очікуваних вигод, свідчить про те, що знання правил гри стало важити набагато більше, ніж справжні здібності гравців на полі. Згадаймо Версаль з його надміру вихованими та політично безсилими аристократами. Як і придворний етикет, стандарти професіоналізму приглушують боротьбу різнорідних устремлінь – хоча і в ім’я «бізнесу», а не суверена. І саме тут питання професіоналізму стає особливо цікавим у стосунку до мистецького світу: якщо мистецтво – це царина некерованих суб’єктів, що потрапляють у певну гру, до певного часу безцільну, чи, навпаки, тяжіють до різноманітних та суперечливих цілей, тоді питання про невизначеність статусу цього поля та гнучкість його складових (з усіма їх амбіціями) виявляються життєво важливими.
Ким у такому випадку є художник – як професіонал, чиєю метою є прийняття встановлених стандартів свого ремесла, входження у стан соціальної та інституційної стабільності для ефективного досягнення комерційних цілей? Як тоді бути з авторитетною роллю митців на кшталт сартрового Малларме чи провокаторів авангарду – уповноважених вести гру асоціації та відступництва, переступати панівні соціальні норми? Як така свобода співвідноситься з тиранією галузевих стандартів – чіткими правилами професійних акредитацій, заяв про наміри, грантових аплікацій, рекламних анотацій, резюме; а також неписаних правил непотизму, що диктують офіційні рішення щодо того, що вважається (актуальним) мистецтвом? Ці питання є політичними. Щоб поставити питання про етикет мистецького світу в умовах нормативного професіоналізму, з його принципом оберненої залежності між манірною скритністю та політичною свободою,слід спочатку дослідити зв’язок між професіоналізмом та автономією. І лише потім взятися за самі кодекси професійного етикету та питання що є художньою працею. Чим є ти у світі мистецтва? Відповідь, та й сам світ мистецтва, починають важити щоразу менше, коли це питання постає.
Як художники мають вдягатися
Роджер Уайт
Художники, насамперед, повинні відрізнятися від представників суміжних професійних каст, присутніх на заходах світу мистецтва: дилерів, критиків, кураторів та рознощиків закусок. По-друге, їм слід дбати про те, щоб не виглядати як художники. Це подвійне заперечення є основою генеративної логіки художньої моди.
Співвідношення між практикою художника та стилем його одягу не повинно мати форму прямої візуальної аналогії. Малювальнику мінімалістських смуг не слід носити смугастих костюмів.
Практика художника та стиль його одягу мають співвідноситись діалектично, коли розрив між зовнішнім виглядом автора та виглядом його роботи знімається у вищій концептуальній єдності. Одяг художника повинен розширювати можливості інтерпретації його робіт.
Стилістичні рішення в одязі художника мають піддаватися тим самим герменевтичним операціям, що і його роботи. Добираючи одяг, художник повинен уявляти рецензію свого вигляду довжиною у п’ять абзаців, – ставлення та наміри, які одяг виявляє, його тематична орієнтація, відношення до історії, яким чином він підважує чи підтверджує домінуючі форми моди, – написану критиком, якого він ненавидить.
Повна байдужість до власної зовнішності є досяжною лише через процес саморефлексивної критики, що межує з одержимістю. Художники, котрі насправді не переймаються тим, що вдягнути, ніколи не досягають цього ефекту.
Водночас, гардероб дилера повинен сигналізувати про розуміння смаків та схильностей класу колекціонерів, котрі художник не зобов’язаний підтримувати. Швидше, завдання художника у сфері моди полягає у запитуванні про співвідношення витрат та вартості – як одягу, так і, за аналогією, твору мистецтва.
Художник компенсує обмежений бюджет свого гардеробу, вдаючись до креативних та сміливих рішень, подібно до того, як собака компенсує відсутність мови енергійним гавкотом.
Художникам не тільки дозволено, але й належить вдягатись скромніше за інших на офіційних інституційних заходах. Але намагатись бути кричуще неохайним, без урахування контексту – дитячі хитрощі, які легко розкусити.
Художник може одягатися як пролетар, але не варто сподіватися, що він здатен цим когось обдурити.
Заможний художник може вдатись до жесту класової солідарності, вдягаючись дешево. Тоді йому чи їй слід пам’ятати, що на відкритті найкращим способом виявити багату спадкоємицю – це шукати когось, схожого на знедоленого шизофреніка. Митці середнього та робочого класу, нужденні та шизофреніки можуть використовувати цей принцип для соціальної вигоди.
Жертвування нормами особистої гігієни є остаточним горизонтом радикалізму у моді художників. Хоробрі, пахучі душі! Вами будуть захоплюватися здалеку.
Посилання на сайт Paper Monument
Передмова та переклад Ларіон Лозовий